|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Аришкина страничка
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
 |
|||||||||||||||||||||||||||||||||
 |
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Это я
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Сестрица Лера (справа) и Полина
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
 |
|||||||||||||||||||||||||||||||||
(ещё года два назад)
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
...братэлло Миша
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
...я выпросил у Арины (она этим летом (2012 г.)
окончила школу) её школьное сочинение которое заняло 1 место по Украине! Вот: моя племяшка. (сочинение о моём дедушке Яше, которого я никогда не видел, но бабушка - Феня - мне много рассказывала об этом чудном мгновении из их совместной жизни) |
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Моя племяшка - Арина Марченко - приршла к своему деду - моему отцу, и говорит: сочинение задали - про войну, может чего расскажешь? ...дед конечно в замешательстве - чего там рассказывать - я 1940-го года рождения, сам ничего не помню - ещё ребёнком был... хотя подожди - вот бабушки твоей отец воевал - с фронта не пришёл, похоронку его выставляли с фронтовыми письмами-треугольничками в школе у двоего дяди (у меня) ко Дню Победы... Давай я подскажу, что тебе написать поправильней, как переживала твоя бабушка, что отец не вернулся, как её маме - твоей прабабушке было тяжело строить самой дом, в котором вы сейчас отдыхаете как на загородной даче - http://maslyakovka.com.ua, как было непросто воспитывать ей четверых детей, один из которых умер младенцем, а ещё один - племянник, чья мать - родная сестра твоей прабабушки, скоропостижно умерла... Короче давай работать! - И они сели за стол, и получилось СОЧИНЕНИЕ - перве место по Украине (между прочим!!!) ...а ещё какие-то киношники пытались чего-то там сэкранизировать - ну пока мне (|<iR) не извесТно. Читайте, знайте, слёзы не сдерживайте - я вообще читать мог - через раз буквы видел! ...а ещё говорят "неизвестная война" ...слов нет! ...и Аришка не одна такая! В её школьном классе прониклись, а Вы? |
|||||||||||||||||||||||||||||||||
"Останнє фото"
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||
Яків був обучений грамоті, як усі діти в
селі, мав семирічну освіту. У двадцять років він зайняв місце головного механіка паровозного депо. Працювати в місті, хай невеличкому, лікувати паровози – справа почесна, важлива та непроста. Одного разу відповідального молодика запросив до свого кабінету начальник депо і сказав, що є прохання директора місцевого відділу МВС рекомендувати на піст керівника паспортного столу – письменного чоловіка з гарним почерком у віці до тридцяти років. ...в ті часи особистої думки не питали - "треба" тай все. - Як не жаль мені, Яшо, доведеться тобі змінити роботу з паровозами на роботу з людьми… Мирне життя тихого містечка розірвала війна. Горе і сльози стали повсякденням кожної родини… До самого 16 червня 1943 року Яків служив у МВС. Був у евакуації, вивозив документи на територію, не зайняту німцями. А після визволення Донбасу повернувся у рідне місто… Визвольницькі бої були настільки важкими, настільки великі були жертви, що під новий заклик до солдат Червоної Армії потрапив і Яків. Але йому не довелося довго воювати. Новобранців одразу ж кинули у бій під Харковом, де Яків отримав тяжке поранення плеча... Майже два місяці він лежав у госпіталях. У середині серпня 1943 його відпустили додому на побувку… *** Був теплий серпневий вечір. Природа,
наповнена пахощами, готувалася до сну. Радість зустрічі була настільки великою, що час пройшов зовсім непомітно. Прийшла пора збиратися у дорогу. Якова чекала військова частина, до якої він належав. Прощальна вечеря підходила до кінця. Усі добрі слова були сказані. Зупинка була за одним: за домовленістю з друзями з колишньої роботи за Яковом була повинна заїхати машина МВС і підвезти його до вокзалу. Умовний час пройшов, а автомобіля усе не було. Мішок з речами було складено заздалегідь: чашка, ложка, склянка з відомою Лиманською водою, скибка хліба, шматок сала, пара змінної білизни. В оточенні рідних та сусідів солдат вийшов на вулицю і став вже прощатися, як раптом хтось крикнув: «Яшо, машина їде!» І справді, у хмарах сільського пилу летіла міліцейська машина! Гальмуючи біля проводжаючих, з кабіни вистрибнули старі друзі: водій Микола і криміналіст Сергій. Сергій був з фотоапаратом. «Ну-бо, друзі, розійдіться! Яшо, Феня, беріть дітей, сідайте на лавку, дивіться у об’єктив, зараз вилетить «пташка»…». «Пташка», звичайно, не вилетіла, але через деякий час Сергій знайшов Феню і простягнув їй фото: «Тримай, красунє, частіше згадуй свого героя». Дома Феня взяла хімічний олівець і зробила надпис: «1943 год, 8 месяц, в день выезда на фронт после госпиталя с двухдневной побывкой на дому»… |
Теплушка була заповнена до межі, але
нового пасажира прийняли, згодом знайшлося місце і для сну. Солдатів везли на фронт. Окремі німецькі частини були ще на території правобережної України… Досвід у боях приходив повільно. Яків став обережнішим, разом з іншими солдатами вичав військові хитрощі…Війна була кривава та жорстока. Але ж пошта працювала і трикутники завжди доходили до адресатів. Далеко не усі бійці володіли грамотою. Якову майже кожного дня приходилося читати і писати листи своїм товаришам: - Яшо, напиши цидулку дружині. Учора отримав від неї добрі новини, ти і сам читав її лист, знаєш. - Добре, друже! Давай доберемося до окопу, здається, нас збиралися годувати, пообідаємо – потім напишу. - Напиши, що жінка снилася мені. Здається, дивиться на мене і говорить, що кохає і чекає. ...і знову каліграфічний почерк додавав папірцевому трикутничку сенсу... Фені, своїй жінці, Яків з теплом писав листи: «Фенечка, не забывай меня, береги детей, я вас очень сильно люблю и всегда думаю о вас…» Тридцять листів отримала Феня за 210 днів розлуки. Кожне з них – звіт про тяжку фронтову роботу, освідчення у коханні, порада люблячого батька… Останній – про підготовку до форсування Дніпра. Він датований 15 березня 1944 року… Через місяць після його отримання занепокоєна дружина зробила запит до НКО СРСР : «Нет никакой информации от мужа. Умоляю: сообщите о его судьбе…» Пройшло довгих півроку, перше ніж до маленької хатинки завітав місцевий листоноша. Офіційний бланк Управління по персональному обліку втрат чинної Армії утримував безрадісну звістку: «Головня Яков Ефимович пропал без вести. Меры к розыску и выяснению судьбы военнослужащего приняты. По получении о нем данных Вам будет сообщено дополнительно… Подпись начальника 4 – го отдела…». Підпис червоним олівцем розібрати неможливо… * * *
У квартирі моєї бабусі на стіні висить
простенька фотографія. На ній зображені вона з братом (на двох їм було 9 років), мама Федора Федорівна і батько Яків Юхимович. На звороті надпис хімічним олівцем: «1943 год, 8 месяц, в день выезда на фронт после госпиталя с двухдневной побывкой на дому». Схиляю коліна перед скромним, ніким не поміченим подвигом рядового Великої Вітчизняної війни – Головні Якова Юхимовича – мого прадідуся! Арина (с) 2012
|
||||||||||||||||||||||||||||||||
